Жаботинський Свято-Онуфріївський монастир розташований за 1.8 км на схід від центру села Чубівка, біля річки Жаботинки,в урочищі Вітряна Гора. Монастир носить ім’я одного з найвідоміших християнських святих, «пустельника» Преподобного Онуфрія Великого.
Чубівка знаходиться за 30 км від Черкас,тому добратися туди з обласного центру не складає ніяких проблем.Асфальтне покриття середньої паршивості,лише в самій Чубівці є кілометрова ділянка з “зубодробильною” бруківкою.>Біля самої Чубівки дорога перетинає річку Тясмин.З Тясминського мосту відкриваються розкішні краєвиди.
Ця територія прилягає до Холодного Яру,тож заворожений місцевими краєвидами,я деякий час провів біля Тясмину.
Проїхавши через всю Чубівку і піднявшись на гору,я опинився перед відчиненою монастирською брамою.Біля брами молодий,років 20-25 монах порядкував біля свіжозалитого фундаменту під якусь споруду.Монах виявився словоохотливим і в розмові,яка зав’язалась і протікала невимушено,розповів мені багато цікавого про історію монастиря.Виявляється,що історія Жаботинського чоловічого монастиря сягає давніх давен, хоча точна дата заснування монастиря невідома. Найбільш рання достовірна інформація про нього належить до 1706 року, коли Київський митрополит Варлаам Ясинський просив заступництва монастирю у гетьмана Івана Мазепи, а у 1752 році обитель була відновлена Чигиринським старостою Яном Яблоновським. Однак деякі архівні матеріали монастиря свідчать про існування обителі більш, як 600 років. З 1786 року –це заштатний, з 1904 року – чоловічий монастир гуртожитного типу.
З чотирьох церков,які знаходились на подвір’ї монастиря,час пощадив лише кам’яну церкву Святого Онуфрія,збудовану в 1812 році.Черз рік цей храм відмічатиме своє 200-ліття.Як і всі монастирі,Свято-Онуфріївський знав як часи розбудови,так і часи часткової і повної руйнації.
Джерела підтверджують, що у 1824 році в монастирі бував малий Тарас Шевченко.Бував він тут і дорослим, у 40-х роках 19 століття.У 18-19 сторіччях монастир розширював свої земельні володіння.Монахи серед місцевого населення мали славу добрих землеробів і пасічників.Монастир продавав сільгосппродукцію і продукти бджільництва,з чого мав непогані статки.Працювала навіть монастирська цегельня,яка випускала цеглу з клеймом “ОМ”-Онуфріївський монастир.Період розбудови і економічного зростання протікав до 1917 року.Після відомих подій в Радянській Україні справи монастиря починають іти все гірше і гірше,а в 1928 році монастир закривають.Якщо не рахувати декількох років під час другої світової війни,коли в монастирі жили черниці з Мотриного монастиря,Свято-Онуфріївський монастир до 1972 року простояв пусткою.В цей час його церкву обстежила спеціальна комісія,визнала її як руїну і…споруду стали використовувати як зерносклад,що,як не дивно,врятувало церкву від цілковитої руйнації.
Напівзруйнований Онуфріївський храм повернули церковній громаді у 1990 році. Монастир знову відкрито 29 грудня 1993 року.
У наші дні збудовано келії, готель для приїжджих, 2-поверховий братський корпус
і дещо облагороджений монастирський двір.Також більш-менш відреставрована церква,хоча,як і в інших монастирях,матеріали для реставраційних робіт підібрані невдало.Дуже вже багато сучасних матеріалів,які не пишуться до архітектури церкви.
Монастир не виглядає багатим.Є невеликі земельні угіддя,сад,маленька пасіка,невеликий виноградник.Також,за словами монаха,монастир продає молокопродукти.
Свято-Онуфріївський монастир овіяний багатьма легендами, описаними в художній та історичній літературі. Найбільш ефектна з них – про існування підземного переходу між Онуфріївським та Мотронинським монастирями, який слугував для порятунку від грабіжників у неспокійні часи та котрим нібито користувалися холодноярці.І хоча насельники монастиря заперечують наявність підземного ходу між цими монастирями,все одно багато людей,особливо місцевих,гаряче відстоюють цю легенду.На території монастиря є підземна церква Святителя Миколая та печери, давнє кладовище. Печери протягом 1996 – 2000 р. були ретельно вичищені від намитого і наносного грунту та досліджені черкаськими археологами. Загальна довжина підземних ходів сягає 70 м.Побувати в печерах цьго разу мені не довелось,бо вони перебувають на реставрації.Тому викладаю фотки печер річної давнини.
Дводенна подорож на Гранітно-Степове Побужжя
Минулими вихідними вдалося побувати на Миколаївщині.Як відомо,родзинкою Миколаївщини є регіональний ландшафтний парк “Гранітно-Степове Побужжя”.Саме він і був головною метою нашої мандрівки.Запросили мене в цю поїздку Віктор і Оксана,з якими ми минулої осені їздили в Трахтемирів.За один день розкиданий по різних населених пунктах ландшафтний парк нормально подивитися неможливо,це річ загальновідома.Тож,озброївшись всім необхідним для дводенної мандрівки,ми в суботу рано виїхали в дорогу.
Дорога від Черкас до Мигії,яка була запланованою базовою точкою нашого перебування на Побужжі,пролягає через Кіровоградщину.Тут,на півдорозі до Мигії,ми на певний час застопорились.Бо повз ту красу,яку ми побачили,просто так проїхати було неможливо.Адже вся Кіровоградщина вкрита маками.Маки ростуть вздовж доріг,на зупинках,в житі та пшениці,а подекуди трапляються цілі поля з одних лише маків.Чомусь ростуть вони саме тут,на Кіровоградщині.Зустрічаються вони й на Миколаївщині,але значно менше.А на Черкащині рости не хочуть зовсім.Цікаво,чому так?
Віктор з Оксаною
Перефотавши всі маки,поїхали-таки в Мигію.В Мигії ми були вперше і довелось пошукати місце,щоб поближче під’їхати автівкою до Бугу.Стоянок ніби було вдосталь,але найкращі місця були давно зайняті транспортом таких же як ми відпочивальників і рафтерів,які напріч окупували місцевість в районі бузьких порогів.Зрештою під’їхати і припаркуватися вдалося,хоч і пару раз добре чіпонули балкою за гостре каміння,яке стирчало на грунтовій дорозі.Припаркувавшись,вирушили на оглядини місцевості.Відразу видряпалися на Велику скелю щоб оглянути з гори місцевість.
Одна з ділянок бузьких порогів,по яких сплавляються на рафтах любителі екстриму.Ця траса-одна з найскладніших в Україні.
Досхочу налазившись по скелях,вирушили до покинутого гранітного кар’єру,який славиться своєю глибиною і кришталево-чистою водою.Кар’єр цей,хоч і людських рук діло,а все ж-таки виглядає велично!
Повернувшись до автівки,зайнялися встановленням намета і приготуванням вечері.
Поки смакували кашу з вогнища,настав вечір,і ми знову подерлися на Високу скелю дивитися захід сонця.
Мені не так часто доводиться спостерігати захід сонця серед такої чарівної природи,тож я був просто в захваті від того золотого світла,яким було залито все навкруги.
Спустившись вниз,ще довго перед сном розмовляли на різні теми і будували плани на завтра.Особисто в мене в планах було познімкувати ще й схід сонця,але на ранок мене чекав облом.Бо ранок зустрів нас густим,подекуди непроглядним туманом,який почав розсіюватись лише після того,як сонце виглянуло з-за скелі.А поки він не розсіявся,я,озброївшись камерою і штативом,мов їжачок в тумані,в черговий раз почалапав на скелю.На цей раз освоювати туманну зйомку:)
Поснідавши,розпочали другу частину подорожі.Наш шлях пролягав до села Актового,в околицях якого знаходиться без перебільшення грандіозний Актівський каньон.Але по дорозі неможливо було минути ще одну атракцію-каньон на річці Арбузинка.На цей каньон ми часу майже не мали,тож задовольнилися самим фактом відвідин і парою фоток
Далі добралися-таки до Актового.Цей каньон,як на мене,найвеличніше з того,що ми бачили за ці два дні.І хоча я на цьому каньоні не вперше,враження він справляє не менше.Емоції зашкалюють.
На зворотній дорозі зупинилися біля ще однієї цікавинки цієї місцевості.Це нагромадження каміння,яке місцеві мешканці називають Пуп Землі.Вибратися на нього не так просто,як може здатися,але досвідчений мандрівник в моїй особі підказав як це зробити.Тож Оксана з Віктором не забарилися скористатися можливістю на ньому,тому Пупі,побувати:)
Від Пупа Землі розпочався наш зворотній шлях додому.Тут я хочу подякувати френдам за цю поїздку і за розділені під час неї емоції.І ще.Тепер я точно знаю:два дні для Побужжя-то ніщо.Треба більше.Значно більше:)
mandrivnic 