Храм святих апостолів Петра і Павла в м.Тальне

Величний храм храм на честь Святих Апостолів Петра і Павла- один з найкрасивіших сучасних храмів Черкащини,а,можливо, і всієї України.Петропавлівський храм збудований в 2007-2009 р. за проектом архітектора А.Дітковського на кошти мецената В. Мовчана.Храм має сім куполів, маківки яких вкриті сусальним золотом. Висота центрального купола з хрестом — 37 метрів. На дзвіниці знаходяться 11 дзвонів, вага найбільшого — 1950 кілограмів.Храм зведено з надміцної австрійської цегли.Церковне подвір’я оточує красива кована огорожа,яка сама по собі є витвором мистецтва.4 липня 2009р. храм був освячений Патріархом Київським і всієї Руси–України Філаретом.

12 липня православні християни відзначають день Первоверховних Апостолів Петра і Павла. У цей день ми вшановуємо поєднання духовної твердості святого Петра і ясного розуму святого Павла.З нагоди свята саме цих якостей хочеться побажати всім нам.Зараз вони нам потрібні як ніколи.

Ще два дні в Бучаку

Минулими вихідними вирішили трохи відволіктися від буремних подій на сході країни.Прочищенню мізків,як відомо, найліпше сприяє зміна навколишніх декорацій-тобто якась поїздка.Спочатку планували маршрут в бік Побужжя,але,подивившись прогноз погоди,вирішили,що там буде сильна спека,і пектися два дні на розпеченому камінні буде не надто приємним відпочинком.Тому ми вирішили поїхати,так би мовити,подалі від Черкас і одночасно поближче до Дніпра.Під такі географічні критерії чудово підходив Бучак-покинуте село на Канівщині.

В цю поїздку мене їапросили мої давні дрізі,з якими ми вже давно подорожуємо разом.

Костянтин,Вікторія,Руслан,Наталя

В цій поїздці поєдналися два способи відпочинку-матрасний та активний і кожен зміг знайти собі заняття згідно своїх вподобань.Хтось просто відпочивав,хтось купався і засмагав,хтось тинявся хащами з фотиком(вгадайте хто?).У вільний від відпочинку час всі займалися приготуванням їжі на вогнищі.Два дні пролетіли як одна година.

Місцевість ця напрочуд мальовнича,і я б собі не пробачив,аби два дні просто пролежав на матрасі біля води.Тож вхопивши фотосумку,я негайно подався в мандрівку бучацькими околицями.

Славнозвісне Бучацьке озеро

Берег Дніпра в Бучаку кам’янистий,причому камені мають доволі химерні форми.Поміж цим камінням,коли уважно пошукати,можна знайти скам’янілі панцирі молюсків- белемнітів.Дивні відчуття огортають тебе,коли тримаєш в руках річ,якій міліони й міліони років)

Цього разу вдалося побувати там,де давно хотілося побувати і все ніяк не виходило.

Бабина гора є пам’ятником язичницької давнини.Городище Бабина гора являє собою невеликий амфітеатр,що спускається до Дніпра.Амфітеатр по периметру оточений укріпленнями – валами та ровами. Велика частина території всередині городища непридатна для житла – через похилі схили будинки можуть розташовуватися тільки на вершині гори.Це дозволяє з упевненістю говорити, що Бабина гора є не житловим і не військовим, а виключно сакральним пунктом, створеним для проведення релігійних обрядів.Здається цілком ймовірним припущення, що схил земляного амфітеатру був призначений для розміщення великої кількості глядачів, які спостерігали за якимись ритуальними діями, котрі проводили у підніжжя гори.

Бабина гора частково зруйнована при будівництві ГаЕС,але,як кажуть в народі,святе місце пустим не буває-на горі споруджений язичницький жертовник,очевидно вже сучасними язичниками.

Бабина Гора та розташований поруч могильник Дідів Шпиль в 1980-х роках були ретельно досліджені відомим українським археологом Є.В.МАКСИМОВИМ.

Відверто кажучи,в мене не було ані найменшого бажання повертатися в Черкаси.Хотілося ще декілька днів подихати бучацьким повітрям і ще попити чистої води з бучацького джерела,але не все залежить лише від наших бажань…

Актівський каньон на річці Мертвовід

Сьогодні наша дорога проляже до унікального місця в степах Миколаївщини-Актівського каньйону на річці Мертвовід,більш відомого як “Долина диявола”. Актівський каньон входить до складу регіонального ландшафтного парку «Гранітно-степове Побужжя» і є унікальним природним комплексом лісової і водної екосистем,який в поєднанні з комплексом скель і гранітних валунів з величезною точністю нагадує всім відомі каньйони Північної Америки.

Батько історії Геродот,мандруючи цими місцями у прадавні часи, описав їх у четвертій книзі «Мельпомена» своєї Всесвітньої історії.Він оповідав, що до ріки Гіпаніс (нині — р. Південний Буг),де межують землі землі скіфів-орачів та алазонів ,з лівого боку впадало джерело гіркої води. За словами історика, ім’я джерела і місцевості, звідки воно тече, скіфською мовою звучить як “Екзампей” що означає в перекладі на грецьку «Священні шляхи».Згідно з дослідженнями сучасних вчених, місцевість Екзампей розташована на межі сучасної Кіровоградської та Миколаївської областей,недалеко від витоків Мертвоводу.Саме тут,в Екзампеї, за наказом володаря Скіфії царя Аріанта було виготовлено і встановлено сакральну пам’ятку скіфського народу — Священний казан.

Межиріччя Інгулу і Бугу звалося колись Степом Мертвих, можливо, через величезну кількість курганів,насипаних тут в різні часи. Що ж до походження назви річки Мертвовод існує багато легенд. Одна з них оповідає, що якось місцеві жителі вирішили покласти край татарським набігам. Вони зварили отруйний відвар з трав і вилили його в річку вище за течією від табору татар, внаслідок чого багато хто з них,напившись теї води, помер. Інша легенда говорить,що назву річка отримала після страшної битви запорізьких козаків з турками, після якої через тіла убитих не було видно річкової води. Також ряд дослідників говорять, що назва річки не змінювалась зі скіфських часів і виникла через те, що за течією Мертвовода відправляли в останню путь до царства мертвих скіфських правителів.

Але облишимо давнину і повернемося до сьогодення.В наш час Мертвовід тече однією з найстаріших ділянок суходолу Євразії, сформованій з вулканічних порід поверхні Українського кристалічного щита, що розкинувся з північного заходу до південного сходу через усю територію України. У середній течії річки (в районі сіл Актове, Трикрати та біля міста Вознесенська спостерігаються виходи архейсько-протерозойських гранітів.

В цих самих гранітах річка Мертвовод створила своєю течією унікальний каньйон глибина якого досягає 50 метрів. Ця місцевість не занурювалась в морські глибини протягом 60 мільйонів літ, що й зумовлює велику кількість унікальних об’єктів живої природи. Тут ви вдихнете цілюще, настояне на ароматі степових трав повітря і побачите первозданне нагромадження скель. Особливо привабливо виглядає каньйон весною, до літньої засухи.

Завдяки крутим скелястим схилам на Мертвоводі місцями ще збереглися до сьогодні прадавні природні ділянки зі швидкоплинною водою й заростями лепехи. Місцева флора налічує близько 900 видів рослин, 26 з яких занесені до Червоної Книги України, 4 — до Європейського Червоного списку.Коли перебуваєш тут,то насправді складається враження,що ти знаходишся в якомусь райському місці в акурат після створення світу.

Стверджують,що за різних умов освітлення на стінах каньону можна виразно роздивитися різні химерні кам’яні чудовиська,що,мабуть,і пояснює його “диявольську” назву.Скажу чесно:сам цього не бачив,але,подивившись на скелі вдень,охоче в це вірю.Так само охоче потрапив би сюди в ранковий чи вечірній час,щоб познімкувати химерну гру тіней на стінах каньону.

Завдячуючи химерній формі русла Мертвовода, прямовисним стінам каньону, вражаючим гранітним скелям і унікальній природній красі сюди тягнуться туристи-дикуни зі всієї Європи. Складний рельєф місцевості і зарослість русла ріки позбавляє можливості сплавитись річкою, проте саме він приваблює сюди прихильників екстриму-скелелазів і альпіністів,а також художників і фотографів.

Прогулянка осіннім Корсунем

Нарешті дійшли руки написати давно обіцяний пост про Корсунь.Скажу зразу,що поїздка в Корсунь зовсім не входила в мої плани.Навпаки,збирався поїхати в Умань,в парк "Софіївку",але…Коротше кажучи ,проспав на вранішній автобус.На вокзал я потрапив в 8.30 ранку і їхати в Умань в такий час вже не було сенсу(4 години дороги+короткий світловий день).Тож рейс на Корсунь виявився альтернативним варіантом:)Адже в Корсуні теж є парк не гірший за славнозвісну "Софіївку",та й дорога займає вдвічі менше часу.

В 11 годин я вже був в Корсуні.Вирішив в парк йти трохи пізніше,бо мав на меті подивитися Корсунську ГЕС.Зразу біля вокзалу знаходиться цікавий пам'ятник.

Тут похований видатний український художник І.М.Сошенко,відомий не лише своїми чудовими картинами,а й участю в викупі Т.Г.Шевченка з кріпацтва.

Далі прямую через центр міста і спускаюсь до річки Рось.З автомобільного мосту відкривається чудовий вид на кам'яний острів на Росі,на якому встановлений пам'ятник Русичу.

Міст теж є досить цікавим:пішохідна його частина-дерев'яна.

Зразу за мостом треба звернути наліво(якщо ви не плануєте втрапити в Стеблів,звісно)

До ГЕСу вже рукою подати

З греблі можна помилуватись палацом князів Лопухіних-Демідових.

Пройшовши по греблі ГЕСу варто відразу спуститись до Росі.Саме тут і розпочинаються природні цікавинки Корсуня.

Корсунський парк-один з моїх найулюбленіших.Не відкидаючи результати праці багатьох людей, можна впевнено сказати,що головна заслуга в створенні цього парку належить природі.І якби в цей парк вкласти хороші гроші,то Уманська "Софіївка на його фоні однозначно виглядала б не так яскраво.

Палац Лопухіних,на жаль,давно не бачив серйозної реставрації.Фарбують його частинами і він івідсвічує всіми відтінками зеленої фарби.

Цікаво,чи не той це постамент,на якому в давні часи красувалась скульптура,присвячена улюбленому песику княгині?

Від палацу можна спуститися в парк.

З парку відкривається вид на гору Янталку.

Чудернацька,на перший погляд,назва гори -відлуння старовинної корсунської легенди про польського шляхтича Яна та українську дівчину Наталку,які палко кохали одне одного і,не отримавши дозволу на шлюб,піднялися на найвищу паркову гору і з кручі кинулися в бурхливі води Росі.Такі собі українські Ромео та Джульєта.З тої пори ніби-то і зветься гора Янталкою…

А ось і вони-Ян та Наталка.Память про них увічнив скульптор В.Клоков.

Дуже красива,на мій погляд скульптурна композиція.Тільки логічніше було б розмістити її не біля підніжжя гори,а на самій її вершині.

До речі,я перший раз піднявся на Янталку.Чомусь раніше ця думка не приходила мені в голову.Цього разу,побачивши на горі грот,який стало видно завдяки опалому листю,вирішив виправити це непорозуміння і побувати там.

Грот,вірніше його стан,справив на мене неприємне враження.

І це,нехай вам буде відомо,в заповіднику зі статусом Національного.Коментарі,думаю,зайві.

З Янталки відкривається чудовий вид на палац

Спустившись вниз,пішов далі блукати парком.Звичайно,парк красивий в любу пору року,але восени він найкрасивіший.

Хочеться окремо сказати що в окремих музейних приміщеннях живуть люди,прості і звичайні корсунчани.Це не самосели,як можна було б подумати.Тут їх "тимчасово" поселила міська влада,так би мовити ,до вирішення квартирного питання.Питання вирішувати ніхто й не збирається,і люди продовжують жити фактично на території і в приміщеннях історико-культурного заповідника,додаючи йому не зовсім позитивного шарму.І це,схоже,всіх влаштовує.

Вже виходячи з парку побачив картину,яку зазвичай туристам воліють не показувати

Така от вийшла прогулянка…

Прощальний погляд на в'їздну браму палацу

Попередній фотозвіт про Корсунь можна прочитати тут

Мальовничий Стеблів

Л.Похилевич в 1861 році писав про Стеблів таке:
“Стеблев замечателен своим расположением.Рось течет здесь между высокими лесистыми скалами по дну,усеянному огромными камнями и порогами,по которым вода стремится в виде водопадов.В самом местечке в Рось впадают два ручья:Боровица и Хоробра.Первая бежит в таком углублении,что нависшие по обеим сторонам скалы и деревья совершенно скрывают ее от глаз.”

Хоча збудована в середині 20-го століття гребля Стеблівської ГЕС кардинально змінила русло Росі,а разом з ним і її береги, навколишній ландшафт все ж здатен зачарувати мандрівника.

Археологи та історики прийшли до висновку,що сучасний Стеблів мав двох попередників.Один з них,місто Боровий,стояло біля впадіння річки Боровиці в Рось.Про це місто існують лише легенди.А на одному з числених островів Росі в 1032 році Ярослав Мудрий заклав місто-фортецю,яка,на думку Миколи Костомарова, звалась Торчеськ.Про точність назви міста історики ще сперечаються,а от археологічні дослідження довели,що поселення на острові Замок,який розташований в межах сучасного Стеблева,справді існувало.Завдяки археологам вдалось встановити дату заснування поселення-1032 рік.

Місто-попередник Стеблева було зруйноване під час монголо-татарської навали.Сучасний Стеблів виник десь в 16-тому столітті.Як говорить легенда(знову легенда!), місто на кам’янистому острові заснував козак Стебло.Від його імені нібито і походить назва містечка.Хоча є ще одна версія,більш вірогідна,що назва Стеблів походить від польського “стебло място”-місце без лісу.В 1584 році,згідно офіційного дозволу короля Речі Посполитої С.Баторія,ці землі були заселені переселенцями.В кінці 16-го сторіччя місто вже мало Магдебурзьке право.Славен козацький період містечка:стеблівські козаки часто поповнювали лави Війська Запорозького.В Стеблеві народився гетьман Олефір Голуб(Стеблівець),який перейняв гетьманську булаву після смерті П.Сагайдачного.З 18-го по 20-те сторіччя Стеблів багато раз змінював власників.Особливо поталанило стеблівчанам в 1812 році,коли власниками селища стала родина Головінських.Головінські сприяли економічному розвитку Стеблева.Тут був збудований цукровий та винокурний заводи,велика суконна фабрика.

Стеблівська ГЕС,яка докорінно змінила навколишній ландшафт,була збудована в 1952 році.Саме в Стеблеві Рось робить декілька химерних зламів течії,і на одному з них була збудована дамба.Тепер Рось падає з десятиметрової висоти в гранітний каньон,утворюючи числені струмки і водограї.

Кам’янисте,з порогами, русло Росі створює чудові умови для рафтингу і просто прогулянок на байдарках.

Помилуватися краєвидами та покупатися в водоспаді приїздить багато туристів.

Старе русло Росі тепер має вигляд кам’яного каньону,який частково заповнюється водою лише під час весняного паводку.

Місцеві старожили,з якими мені вдалось поспілкуватися,одноголосно стверджують,що сучасні краєвиди ні в яке порівняння не йдуть з тією красою,яку затопили води Стеблівського водосховища.Не маю підстав не вірити їм,але є одне “але”.Якби не будівництво ГЕС,то не було б в Стеблеві такого чудового водоспаду.

Розповідаючи про Стеблів,не можна оминути увагою класика української літератури І.С.Нечуя-Левицького,який в 1838 році народився тут-таки в Стеблеві.Стверджують,що прототипами героїв його творів були саме міщани Стеблева.Зараз в родинному будинку Левицьких діє музей письменника.Директором музею вже багато років працює Сергій Хаврусь,цікава і різнобічна людина,просто фанат своєї справи.Під час екскурсії від нього можна взнати багато цікавинок з історії та географії Стеблева,які не ввійшли до туристичних путівників.

На цьому закінчується моя мандрівка Стеблевом.Звичайно,не всі цікавинки вдалось мені побачити,бо дуже багато часу я провів на каньоні біля водоспаду.Що ж,буде привід приїхати сюди ще.Тим більше,що покупатися в водоспаді-велике задоволення!Раджу всім!

Корсунський парк

Парк закладений 1782 р. для власника Корсунського староства князя Станіслава Понятовського архітектором Жаном-Анрі Мюнцем у стилі англійських пейзажних парків. У 1783 закладено парк з оранжереями виноградниками, плантацією шовковиці. У 1785—1789 споруджено палац.Мюнц дуже вдало використав природний ландшафт: в Корсуні річка Рось розливається на декілька рукавів,утворюючи кам’яні острови,які стали основою для парку.З’єднати острови містками залишилося справою техніки.

У 1799 Корсунський палац і парк викупив цар Павло І і подарував князю П. В. Лопухіну. Парк поповнили рідкісними породами дерев, прикрасили мармуровими статуями, містками. Він не має чітко окресленої осьової композиції, характерної для російської школи садово-паркового мистецтва. Композицію сформовано шляхом використання первісного ландшафту: могутніх груп обкатаного каміння, бурхливої та спокійної води, перекатів, гранітних скель. Пізніші власники парку, рід Лопухіних, доповнили та розвили садово-парковий ансамбль та перебудували палац та паркові споруди.

Великі втрати парк поніс після жовтневого перевороту,коли до влади прийшли варвари,які під виглядом турботи про трудовий народ фактично руйнували і грабували історичне та архітектурне надбання.Так,було розікрадено паркові скульптури,зруйновані оранжереї.Наслідки цих руйнувань парк переживає і зараз.І тільки природна краса парку відволікає погляд від його занедбаного стану,не дилячись на те,що парк підтримується в відносній чистоті.

Архітектурні споруди парку давно не знали серйозної реставрації,час від часу проводяться лише косметичні ремонти.До того ж чиясь "світла" голова втелющила в романтичний палац музей Корсунь-Шевченківської битви,якому,на мій погляд можна було б знайти інше місце.Не йде з голови думка :яким би був цей парк,якби в нього вкласти хороші гроші,найняти хороших ландшафтних дизайнерів,які б,не руйнуючи вже надбане,перетворили цей,колись знаменитий на всю Російську імперію парк,на аналог славнозвісної "Софіївки".Для цього в нього є всі підстави,тому що  ландшафт Корсунського парку  красою набагато переважає Уманський.До того ж він природній.Далі без коментарів -лише фотки.

>

Зимова краса парку не поступається літній

Жаботинський Свято-Онуфріївський монастир

Жаботинський Свято-Онуфріївський монастир розташований за 1.8 км на схід від центру села Чубівка, біля річки Жаботинки,в урочищі Вітряна Гора. Монастир носить ім’я одного з найвідоміших християнських святих, «пустельника» Преподобного Онуфрія Великого.

Чубівка знаходиться за 30 км від Черкас,тому добратися туди з обласного центру не складає ніяких проблем.Асфальтне покриття середньої паршивості,лише в самій Чубівці є кілометрова ділянка з “зубодробильною” бруківкою.>Біля самої Чубівки дорога перетинає річку Тясмин.З Тясминського мосту відкриваються розкішні краєвиди.

Ця територія прилягає до Холодного Яру,тож заворожений місцевими краєвидами,я деякий час провів біля Тясмину.

Проїхавши через всю Чубівку і піднявшись на гору,я опинився перед відчиненою монастирською брамою.Біля брами молодий,років 20-25 монах порядкував біля свіжозалитого фундаменту під якусь споруду.Монах виявився словоохотливим і в розмові,яка зав’язалась і протікала невимушено,розповів мені багато цікавого про історію монастиря.Виявляється,що історія Жаботинського чоловічого монастиря сягає давніх давен, хоча точна дата заснування монастиря невідома. Найбільш рання достовірна інформація про нього належить до 1706 року, коли Київський митрополит Варлаам Ясинський просив заступництва монастирю у гетьмана Івана Мазепи, а у 1752 році обитель була відновлена Чигиринським старостою Яном Яблоновським. Однак деякі архівні матеріали монастиря свідчать про існування обителі більш, як 600 років. З 1786 року –це заштатний, з 1904 року – чоловічий монастир гуртожитного типу.

З чотирьох церков,які знаходились на подвір’ї монастиря,час пощадив лише кам’яну церкву Святого Онуфрія,збудовану в 1812 році.Черз рік цей храм відмічатиме своє 200-ліття.Як і всі монастирі,Свято-Онуфріївський знав як часи розбудови,так і часи часткової і повної руйнації.

Джерела підтверджують, що у 1824 році в монастирі бував малий Тарас Шевченко.Бував він тут і дорослим, у 40-х роках 19 століття.У 18-19 сторіччях монастир розширював свої земельні володіння.Монахи серед місцевого населення мали славу добрих землеробів і пасічників.Монастир продавав сільгосппродукцію і продукти бджільництва,з чого мав непогані статки.Працювала навіть монастирська цегельня,яка випускала цеглу з клеймом “ОМ”-Онуфріївський монастир.Період розбудови і економічного зростання протікав до 1917 року.Після відомих подій в Радянській Україні справи монастиря починають іти все гірше і гірше,а в 1928 році монастир закривають.Якщо не рахувати декількох років під час другої світової війни,коли в монастирі жили черниці з Мотриного монастиря,Свято-Онуфріївський монастир до 1972 року простояв пусткою.В цей час його церкву обстежила спеціальна комісія,визнала її як руїну і…споруду стали використовувати як зерносклад,що,як не дивно,врятувало церкву від цілковитої руйнації.

Напівзруйнований Онуфріївський храм повернули церковній громаді у 1990 році. Монастир знову відкрито 29 грудня 1993 року.

У наші дні збудовано келії, готель для приїжджих, 2-поверховий братський корпус

і дещо облагороджений монастирський двір.Також більш-менш відреставрована церква,хоча,як і в інших монастирях,матеріали для реставраційних робіт підібрані невдало.Дуже вже багато сучасних матеріалів,які не пишуться до архітектури церкви.

Монастир не виглядає багатим.Є невеликі земельні угіддя,сад,маленька пасіка,невеликий виноградник.Також,за словами монаха,монастир продає молокопродукти.

Свято-Онуфріївський монастир овіяний багатьма легендами, описаними в художній та історичній літературі. Найбільш ефектна з них – про існування підземного переходу між Онуфріївським та Мотронинським монастирями, який слугував для порятунку від грабіжників у неспокійні часи та котрим нібито користувалися холодноярці.І хоча насельники монастиря заперечують наявність підземного ходу між цими монастирями,все одно багато людей,особливо місцевих,гаряче відстоюють цю легенду.На території монастиря є підземна церква Святителя Миколая та печери, давнє кладовище. Печери протягом 1996 – 2000 р. були ретельно вичищені від намитого і наносного грунту та досліджені черкаськими археологами. Загальна довжина підземних ходів сягає 70 м.Побувати в печерах цьго разу мені не довелось,бо вони перебувають на реставрації.Тому викладаю фотки печер річної давнини.

Переглянути більшу мапу

Подорож в казку

Неодноразово бачив на фото як цвітуть підсніжники.Бачив на тих фото цілі плантації цих чарівних первоцвітів і,відверто кажучи,не вірилось мені,що така краса і в такій кількості може існувати в наших лісах.Адже ті фото,з огляду на кількість квітів,швидше нагадували мистецький фотомонтаж.Ще знав,що в Холодному Яру знайти підсніжники можна або знаючи місце їх зростання,або випадково,що саме по собі малоймовірно,з огляду на величезну площу заповідника.У всякому разі неодноразові намагання знайти їх самостійно успішними не були.Тож через цю причину в мене досі не було жодного знімку підсніжників.Цю проблему допоміг вирішити ,який,власне, і запросив мене взяти участь в цій поїздці.

Пішохiдний маршрут почався від Креселецького лісництва,де до нас приєдналися двоє провідників,вірніше провідниць,бо,як я вже казав,самим шукати підсніжники в Холодноярському лісі-пустий номер.

На початку нашого маршруту нам траплялися лише проліски.До цього дня я їх сильно не розрізняв.Проліски-то й проліски.Але наші екскурсоводи пояснили нам,що в Холодноярському урочищі зростають два види проліска-пролісок дволистний і пролісок сибірський.

Пролісок дволистний

Він же,з розкритими квітами

А це вже пролісок сибірський.Можна помітити,наскільки вони різні

На якийсь час ми затримались,щоб пофотографувати цю красу.Але це все виявились лише квіточки(вибачте за тавтологію) в порівнянні з тією красою,яка чекала нас попереду.

Ще на якийсь час ми затримались біля лісового озера,яке насправді виявилось звичайною балюрою для диких свиней.Цей нюанс нам пояснили наші провідниці,тим самим вбивши особисто в мені віру в прекрасне і світле:)

Але,як виявилось,не на довго,бо галявини з підсніжниками були вже зовсім недалеко.

Коли піднімаєшся на пагорб і бачиш таку картину,спочатку тобі захоплює дух.А потім,мимоволі в голові зринає думка”Ні,це фотошоп!”,а вже пізніше,трохи заспокоївшись,починаєш адекватно реагувати на ситуацію і милуватись цим казковим видовищем

Коли дивишся на ці плантації підсніжників,здається,що на зелену траву сіла сила-силенна білих метеликів і достатньо зробити один необережний рух і ці метелики розлетяться в різні боки.

Навряд чи хтось з нас може сказати скільки часу ми тут провели.Час летів непомітно,бо були ми в полоні улюбленої справи.

чекає поки на хвилинку вигляне сонце

чаклує над камерою

,Оксана і

Вся(вірніше,майже вся)наша компанія разом з нашими чарівними провідницями

Велике спасибі цим симпатичним панянкам,які показали нам таку красу!Також висловлюю подяку і за організацію цієї поїздки а всім учасникам цієї невеличкої подорожі дякую за приємну компанію!

Холодноярська весна

В минулу суботу вдалося побувати в Холодному Яру.Але не на заходах з вшанування холодноярських героїв,як можна було б подумати,а просто в холодноярському лісі.В лісі,який тільки-но прокинувся після тривалої зимової сплячки.Власне,це була перша моя вилазка на природу після зими,яка,здавалося,ніколи не закінчиться.Поїдка ця відбулася з ініціативи і його сімейства,які люб’язно запросили мене скласти їм компанію.Їздили їхньої автівкою,тож прошу вибачення у інших своїх френдів(сподіваюсь,вони цей пост читають),яким я обіцяв показати весняний Холодний Яр.Сподіваюсь на їх розуміння і обіцяю реабілітуватися в майбутньому.Власне,і ті квіти,які вони хотіли побачити,вже відцвіли.А мені зимове сидіння вдома обридло до чортів,тож відмовлятися від поїздки навіть не прийшло в голову.

Перше,що вражає в Холодному Яру-це тиша.Тиша,від якої з незвички закладає вуха.І лише через декілька десятків хвилин,коли звикаєш до неї,починаєш чути щебет птахів,шум дерев,які потроху вкриваються молодим листям.

Після затяжної зими і незрозумілої весни ця прогулянка була ковтком джерельної води для спраглого мандрівника.Тиша,спів лісових птахів,пахощі леверди і первоцвітів в поєдннні і створили ту цілющу суміш,яка наповнює душу радістю,світлом і енергією.

Здавалося б ліс такий,як і скрізь.Ліс та й годі.А ні!Тут він особливий.Тільки тут присутній характерний рельєф з пагорбами і глибоченними ярами,в яких накопичується запах квітів і трав,тільки тут ці квіти і трави так особливо і приємно пахнуть.І навіть птахи тут співають якось особливо,не так,як де-інде.

Щодо квітів,то холодноярський ліс дасть фору любому іншому лісові.Лісові галявини тут буквально вкриті квітами рясту,медунки,фіалок,не кажучи вже про леверду,якої тут справді цілі хащі.

Хоча ми цілком логічно розраховували,що сезон підсніжників вже скінчився,все ж нам дуже хотілося знайти хоч невеличку їх ділянку для фотографування.Але практично всі підсніжники стояли в отакому неприглядному вигляді

Але відому приказку “кто іщєт-тот всєгда найдьот” ніхто не відміняв:)
Тоді,коли ми з вже припинили пошуки підсніжників,Олені,завдяки її спостережливості таки вдалося їх знайти.Вірніше його.Бо він був один. І ми тут же відкрили на нього фотополювання

До слова сказати,в цій поїздці фотоаматорів в нашій команді стало вдвоє більше.До фотосправи долучилась Олена

і зі всього видно,що ця справа їй подобається

Не пас задніх і Тарас,який теж озброївся фотокамерою

Так що квітів для зйомки на всіх не вистачило,і я переключився на знімання пейзажів:)

Під час цієї прогулянки я отримав заряд позитиву мінімум на тиждень.Краса весняного Холодного Яру просто заворожує і позбавляє навіть найменшого бажання повертатися в місто з його гамором,смогом і засиллям різнорідної інформації.Хочеться побути тут бодай декілька днів наодинці з природою,тишею,очистити душу від того негативу,який накопився в ній за зиму.Впевнений,що таке ж бажання виникло і в моїх шановних френдів,яким я вдячний за цю поїздку.

Першотравнева подорож на південний схід

Вчора досягла свого завершення наша “першотравнева” мандрівка південним сходом нашої країни,під час якої ми відвідали нові для нас туристичні об’єкти.Загалом тих об’єктів було не так багато,але з огляду на чотириденний машрут і немаленьку відстань між об’єктами і,відповідно,немаленький намотаний кілометраж-то й не мало.А під кінець подорожі виявилось,що цілком достатньо.Бо більша кількість нової інформації,отриманої під час екскурсій, просто не змогла б поміститися в наші голови.

Хрестовоздвиженська церква-усипальня Раєвських (с.Розумівка, Кіровоградська обл.)

Могила Чорного Ворона, с. Розумівка, Олександрівського району, Кіровоградської області

Буяння тюльпанів в дендропарку міста Кіровоград

В Кіровограді збереглось на диво багато архітектурної забудови кіця 19-го-початку 20-го сторіч.Тож коли ви є поціновувачем старовинної архітектури-вам пряма дорога сюди.Тим більше,що майже вся архітектура в хорошому стані,а та,що ні-реставрується.

Після Кіровограда наша дорога пролягла в біосферний заповідник Асканія Нова,де ми здійснили захоплюючу екскурсію в степ і відвідали зоопарк і дендропарк

Далі була Арабатська Стрілка(с.Щасливциве) з її термальним джерелом і прогулянкою біля моря

Далі ми відправились в історико-археологічний заповідник Кам’яна Могила,що під Мелітополем

Потім побували в м.Василівка на Запоріжжі,де розташована цікава,хоч і дуже понівечена злочинною людською байдужістю архітектурна пам’ятка-садиба Попова.Хоча в музей,який розташований в одній з будівель садиби,нам потрапити не вдалося,оглянути пам’ятку було дуже цікаво.Тим більше,що все говорить за те,що скоро через таке відношення цю пам’ятку буде втрачено.

Останнім пунктом в мандрівці значилося славне місто Запоріжжя з його легендарним островом Хортиця.Тут нам випала нагода розвіртуалитися з ,який провів нам захоплюючу і змістовну екскурсію островом.Я й раніше знав,що Петро має що розповісти про Хортицю і південний степ загалом,але від тих десятків гігабайт цікавенної інформації,які отримали мої вуха,мозку відверто стало тісно в голові!:)

Тож,користуючись нагодою,висловлюю подяку за організацію цієї поїздки,а всім френдам за приємну компанію.Окремо дякую ,який витратив на нас свій особистий час і повідав нам про минуле Хортиці,цього священого для кожного українця місця.